06. 04. 2020

Всесвітня історія.  Історія України (інтегрований курс)

Клас:  6 А, Б   

        Лекційний матеріал                                                                                   

Урок №49  Тема:  Диктатура Гая  Юлія Цезаря

Мета: ознайомити учнів   з історичною постаттю Гая Юлія Цезаря,                     розглянути  його шлях до влади та його політичну діяльність.

-         Отже сьогодні на уроці ми дізнаємося про особу Гая Юлія Цезаря, про його внутрішню та зовнішню політику; навчимося самостійно здобувати знання.

Ознайомтеся з матеріалом уроку

 Цей матеріал знадобиться нам при вивченні наступних тем, де будемо вивчати діяльність інших імператорів та порівнювати їх надбання і прорахунки з діяльністю Гая Юлія Цезаря, а також ви будете в  8 класі вивчати римську культуру , читати твір Вергілія « Енеїда».

Гай Юлій Цезарь

Імператор Гай Юлій Цезар ( 13 липня 100 до н. е. — 15 березня 44 до н. е.) — давньоримський державний і політичний діяч, полководець, письменник. Діяльність Цезаря докорінно змінила культурний і політичний вигляд Західної Європи і залишила визначний слід в житті наступних поколінь європейців.

Гай Юлій Цезар походив із стародавнього і знатного патриціанського роду Юліїв. Він сам з притаманною справжньому римлянові гордістю  вважав себе нащадком легендарних засновників міста Рима – братів Ромула та Рема.  Майже все своє життя він провів у військових походах. Нерідко доводилося йому спати на простому похідному ліжку, згорнувшись у солдатський плащ. Переказували, що Цезар міг одночасно слухати, читати і писати. Він був надзвичайно обдарованою й освіченою людиною, прекрасним політиком, блискучим оратором.

Перевір себе

-        -  Кого Цезар вважав своїми предками?

-        -  Як поводив себе Цезар у військових походах?

-         - Що одночасно міг робити Цезар?

Цезар у Рим

61  р. до н. е. — управляє Південною Іспанією. 60 до н. е. три видатні

політики Риму — Г. Помпей, Марк Ліциній Красс та Юлій Цезар утворили Перший тріумвірат (Тріумвірат – у  Римі союз трьох політичних діячів задля захоплення найвищої влади).

 Це був союз, спрямований проти сенату. Тріумвіри поділили між собою керівництво провінціями і домовилися підтримувати один одного. Користуючись підтримкою колег Юлій Цезар організовував військовий похід у Галлію (територія сучасної Франції). У ході тривалої Галльської війни (58-50 рр. до н. е.) приєднав до Риму величезну територію. Завойовані землі увійшли до складу римської держави як провінції Галлія. Поки Красс та Цезар воювали Помпей залишався в Римі і все більше впливав на державні справи. Після смерті в 53 році до н. е. Красса Помпей фактично ставав єдиним правителем держави. За відсутності в Римі Цезаря сенатори проголошують єдиним консулом Помпея, а Цезарю забороняють повертатися до Риму. Та він порушив цю заборону і разом з військами перейшов через прикордонну річку Рубікон, щоб йти далі на Рим. При цьому він сказав: « Жереб кинуто!»

 Відтоді

« Перейти Рубікон» означає зробити безповоротний крок, здійснити рішучий вчинок.

Зайнявши Рим, Цезар оголосив себе диктатором. Три роки після цього точилися війни між прихильниками та противниками Цезаря. Ці війни називаються «громадянськими», бо в них билися між собою громадяни однієї держави.

Єгипетський похід Цезаря

Цезар  25 кораблями поплив до Александрії. В Єгипті він затримався на  півроку, щоб отримати гроші, які один із попередніх правителів зобов'язався заплатити Римові, а також упорядкувати життя країни. У цей час у Єгипті правили цар Птолемей і цариця Клеопатра, які були братом і сестрою.  Цезар став на бік останньої, але єгипетський народ збунтувався. Врятувала Цезаря допомога, яка надійшла з Азії. Царицею Єгипту було проголошено Клеопатру. Цезар одружився з нею, і Єгипет став ще однією провінцією Риму.

Перевір себе

-         З якою метою Цезар розпочав подорож до Єгипту?

-         Кого підтримав Цезар у боротьбі місцевих правителів?

-         Який зиск з цього мав Цезар?

Цезар – повелитель Риму

Після перемоги над царем Понтійського царства Фарнаком Цезар зосередив  у своїх руках необмежену владу, таким чином  в державі встановилася диктатура Цезаря.  Сенат і консули слухняно виконували його накази цезаря почали називати імператором. Спочатку у значенні «повелитель», а після Цезаря – «монарх». Почали випускати монети із зображенням Цезаря.

Знагоди своїх перемог Цезар влаштовував грандіозні тріумфи.

Диктатура - систему влади одного правителя бо вузької і замкненої групи осіб .

Тріумф – це урочиста зустріч.

Монети із зображенням Цезаря

Цезар – реформатор

Цезар необмежено користувався своєю фактичною владою. Його розпорядження вважали за законні акти, а новообрані урядовці складали присягу, що шануватимуть його волю.

·        Цезар змінив організацію римських урядів. Реформував також управу провінцій, намісниками яких призначав своїх людей.  В сенаті він займав перше місце і перше слово, тому відразу надавав тон нарадам

·         Не боячись непопулярності, він зменшив дотації зубожілому населенню Рима з 300 тисяч на 150 тисяч людей. Так правитель намагався стримати наплив пролетаріату до столиці.

·        Також Цезар розпочав широку колонізацію Італії. Він викупив багато земель і розселяв на них ветеранів своїх армій та безземельних селян.

·        Щоб підтримати сільське населення Італії, Цезар видав розпорядження, згідно з яким в приватних маєтностях принаймні половина робітників має бути із вільних селян, а не невільників. Селянам, які мали великі родини, він визначив окремі нагороди.

·        У 45 році до н. е. за наказом Юлія Цезаря було проведено реформу календаря.

·        Цезар також ввів реформу дорожнього руху. Правила Цезаря, звичайно, були не досконалі і суттєво відрізнялися від сучасних, але дещо з них використовується і зараз. Наприклад, вулиці з одностороннім рухом. Зі сходу сонця і до кінця робочого дня (за 2 години до заходу сонця) заборонявся приїзд по Риму колісниць, екіпажів, приватних возів. А іноземці повинні були залишати транспорт за містом і пересуватися тільки пішки або в найманих паланкінах (своєрідне таксі). Щоб правила виконувалися, був створений спеціальний патруль, основне завдання якого було — не допускати сутичок між «водіями».

·        Він видав ряд законів про устрій міст у провінціях, про безкоштовне роздавання хліба, а також закон проти розкоші, за яким було заборонено користуватися ножами, носити пурпуровий одяг і перли.

Реформа календаря

У 45 році до н. е. за наказом Юлія Цезаря було проведено реформу календаря. Календар у Римі вели спеціальні жреці. За багато років вони так заплутали лік днів, що й самі не могли у ньому розібратися. Тому про римських полководців говорили, що вони завжди перемагали, але ніколи не знали, в який день це трапилось. Найдавніший календар у Римі обчислювали за рухом місяця. Спочатку було тільки десять місяців, а рік мав 304 дні. Пізніше додано ще два місяці, а весь рік — 355 днів. Через те, що цей календар не погоджувався із сонячним роком, кожні два роки додавали один 31-денний місяць. Ті різнорідні зміни ввели у календарні обчислення нелад і хаос. Тому Цезар, який особисто цікавився астрономією, вирішив запровадити в республіці докладніший єгипетський календар. Цезар запросив до Риму вченого-астронома з Єгипту, щоб той виправив календар. Нормальний рік мав числити 365 днів, а раз на чотири роки мав бути рік із 366 днями. Цей календар від імені Юлія Цезаря дістав назву юліанського. У нас ним користувалися аж до 1918 року. Але і зараз народ не забув юліанський календар, особливо новий рік. Його дати прийнято називати «за старим стилем».

Римський рік складався з 12 місяців. Він починався 1 березня, з початком землеробських робіт. Кожен місяць ділили на три частини: календи – початок місяця, нони – середина місяця та іди – третя частина місяця.

Деякі місяці дістали свої назви  за іменами римських богів:

Бог Марс – март  (березень);

Богиня Майя – май ( травень);

Богиня Юнона – июнь ( червень);

Бог Янус – январь ( січень).

Латинські назви збереглися в російському, англійському, французькому та німецькому календарях. А в українському календарі вживаються старослов’янські назви.

Загибель Цезаря

Незадоволені республіканці підготували заколот. Цезаря вбили 15 березня 44 року до н. е., на засіданні сенату. Коли диктатор сів на своєму кріслі, один із змовників попросив його відкликати із заслання свого брата. Цезар рішуче відмовив. Тоді той кинувся на Цезаря, стягнув з нього червону тогу і крикнув: «Чого чекаєте, приятелі?» Змовник Каска перший ударив Цезаря кинджалом у шию. Рана не була глибока й смертельна, і Цезар вирвав кинджал з окликом: «Що робиш, проклятий Каско?» Тоді інші змовники кинулися з усіх сторін із кинджалами. Цезар боронився і кричав, але коли побачив одного зі своїх близьких друзів — Брута серед змовників із витягненим кинджалом, закрив собі лице тогою і перестав боронитися. Оповідали пізніше, Що останніми його словами були: «І ти, Бруте, проти мене?» . Він упав мертвий під статуєю Помпея, діставши 23 рани, бо кожний змовник заприсягся взяти участь у самосуді. Вбивство Цезаря відновило громадянські війни у Давньому Римі, спричинило початок занепаду Римської республіки і зародження Римської імперії.

 

Вбивство Цезаря

Ім'я Цезаря і сьогодні живе у термінах «кайзер» і «цар», а також Юлій (Iulius) у поширеній в багатьох мовах назві липня — July, Juli.

Перевір себе

- Чому було влаштовано змову проти Цезаря?

- Що означає вислів « І ти, Бруте!»

- Яке слово походить від імені Цезаря?

Домашнє завдання: 1) опрацювати параграф 47, усно відповісти на питання з рубрики «Знаю й розумію»;

2) в зошити виписати визначення понять «тріумвірат», «громадянська війна», «диктатура».

3) Розшифрувати поняття:

Т	І	М	І	А
Р	У	В	Р	Т

А) 

К	О	У
Н	С	Л

Б)

06. 04. 2020

 Клас: 7 А, Б

Історія України

Урок № 23 (7Б)/ 24 (7А)

Тема. Урок  узагальнення з теми: «Королівство Руське (Галицько – Волинська держава)»

Мета: систематизувати, узагальнити та закріпити знання учнів з даної теми, визначити якість засвоєння знань, перевірити вміння систематизувати матеріал, складати розповідь, застосовувати набуті знання.

Доброго дня, шановні діти. Сьогодні ми з вами підсумовуємо набутті знання з теми: Королівство Руське (Галицько-Волинська держава).

1. Ви ознайомлюєтесь з лекційним матеріалом та додатковою інформаціє за посиланням.

2. Виконуєте завдання.

(Роботи виконаєте на окремих  підписаних аркушах.

Пришлете на Вайбер фото  або на електронну адресу denisenkooksana2017@gmail.com ) до 10.04.2020

Лекційний матеріал

Після занепаду Київської Русі Галицько-Волинська держава на ціле століття продовжила існування державності на східнослов'янських землях і стала головним політичним центром України. З часу коронації Данила Романовича не лише фактично, а й юридично ця держава набула статусу самостійної Української держави. Вона була визнана римським папою і країнами Східної та Центральної Європи. Саме це королівство в очах європейської громадськості було державою руського народу, Руссю, спадкоємницею Руської імперії. Саме воно на руїнах останньої стало єдиною політичною силою, спроможною об'єднати навколо себе решту українських земель. Однак для втілення цієї ідеї потрібні були ще й сприятливі міжнародні відносини, а також воля і самовіддана діяльність української політичної еліти. Сприятливих міжнародних відносин в ті часи не було, адже і Золота Орда, і Польща, і Угорщина всіляко протидіяли зміцненню і розширенню королівства. А припинення існування династії Даниловичів і надали спричинило гостру політичну кризу в Українському суспільстві. Розпочалася тривала і запекла боротьба Литви і Польщі за українську землю. І боярство Галичини виявилось неспроможним, нездатним захищати свої землі. З 1349 року Українське королівство припинило своє самостійне існування.

Додатковий матеріал за цим посиланням:http://nkkep.com/wp-content/uploads/2019/10/ZNO-Istoriya-Ukrayiny-K-4.pdf

Узагальнення з теми: «Королівство Руське ( Галицько – Волинська держава)»

І рівень (0,5 бала)

1. Хто об’єднав Волинське і Галицьке князівства в

єдину державу?

а) Юрій І                                б) Ярослав Мудрий  

в) Роман Мстиславович        г) Данило Галицький

2. В якому році Тимуджина було обрано Чингізханом?

а) у 1199р.         б) у 1201 р.         в) у 1200 р.         г)у 1206 р.

3.  Грамота хана , що давала право на князювання:

а) Ясир         б) Улус          в) Баскак            г) Ярлик

4. Який князь відвідав Золоту орду у 1245 році?

а) Юрій І                                б) Ярослав Мудрий  

в) Роман Мстиславович        г) Данило Галицький

5. У якому році відбулася Ярославська битва?

а) 1201 р.    б) 1223 р.     в)1245 р.    г)1335р.

6.Галицько- Волинська держава припинила існування у

якому столітті ?

а) XIV ст.     б) XIII ст.         в) IX   ст.          г) XV ст.

ІІ рівень (1 бал)

7. Дайте визначення термінів:

Громадянська війна  - це …

Баскак -  це …

8. Про яку історичну подію йдеться у Іпатіївському літописі? Якого року відбулася ця подія?

«Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, од тягаря повалилися з ними стіні церковні, і так укріплення було взяте вояками. Дмитра ж вивели, пораненого, але вони не вбили його через мужність його.»?

9.Хто зображений на малюнку?

А)

                 

Б)

                                            ІІІ рівень (1,5 бала)

10. Які події відбувались за вказаними датами?

1.  1205 р.  2.  1223р.  3. 1253 р.

11.  Назвіть особливості розвитку культури Галицько- Волинського князівства.

IV рівень (3 бала)

12.  Причини загибелі Галицько – Волинської держави?

Клас: 9 А, Б

Урок № 29 (9А)/30 (9Б)
Тема уроку: Зародження робітничого і соціал-демократичного руху

Мета: з’ясувати процес зародження соціал-демократичного та розвиток земського рухів в Україні  в ІІ половині ХІХ ст.

Основні поняття, терміни, назви: марксизм, пролетаріат.

Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП).

Історичні постаті: М. Зібер, С. Подолинський.

     

 Лекційний матеріал  

1. Зародження соціал-демократичного   в Україні.

Соціал-демократія — соціальна політика та ідейно-політична течія, що виникла в рамках соціалізму і згодом трансформувалася на позиції поступового вдосконалення капіталізму з метою утвердження соціальної солідарності і більшої свободи.

Друга половина XIX ст. стала періодом поширення в Європі соціал-демократичного і робітничого рухів. Це пояснюється тим, що промислова революція та індустріалізація сприяли формуванню нового прошарку суспільства – промислових робітників. Не маючи власності, вони могли покладатися лише на свою працю. Таке становище робило працівника, з одного боку, незахищеним перед життєвими негараздами (економічними кризами, хворобами, сваволею власника підприємства тощо), а з іншого – сприйнятливим до всіляких революційних учень, що обіцяли «світле майбутнє».

Одним із таких революційних вчень, найбільш поширеним у другій половині XIX – на початку XX ст., як ви знаєте зі всесвітньої історії, став марксизм. Він пов’язував соціалістичний переустрій суспільства саме з промисловими робітниками або пролетаріатом.

Марксистське вчення як у Російській імперії взагалі, так і на території українських земель зокрема, знайшло багато прихильників. Проте слід зауважити, що в Європі марксизм виник із робітничого руху, тоді як у Російській імперії його носієм стала інтелігенція, що поспішила з «новими ідеями» в робітниче середовище.

Пригадайте поняття:

Інтелігенція – суспільна група, що складається з осіб, для яких розумова праця є професією (лікарі, педагоги, інженери, вчені тощо).

Пролетаріат – (від лат. – незаможний громадянин) – суспільна верства позбавлених засобів виробництва найманих робітників, джерелом існування яких є продаж своєї робочої сили власникам засобів виробництва.

Першими пропагандистами нового вчення на українських землях ще на початку 70-х рр. XIX ст. стали Микола Зібер і Сергій Подолинський.

Спочатку з основами свого вчення М. Зібер ознайомив студентів і колег у Києві в 1871 р. Головну увагу він зосереджував лише на економічному змісті вчення, пропускаючи його революційний бік. Інший поширювач марксизму С. Подолинський, як вам уже відомо, у 70-х рр. XIX ст. брав участь у громадівському русі. Він організував у Відні видавництво популярної соціалістичної літератури, у Женеві разом із М. Драгомановим і М. Павликом започаткував видання журналу «Громада», а також надрукував власні брошури соціально-економічного змісту: «Про багатство та бідність», «Про хліборобство», «Ремесла і фабрики на Україні» та інші. С. Подолинський розробив оригінальну теорію «громадівського соціалізму» (федерація вільних громадян), що ґрунтувалася на національних традиціях українського народу.

Перша постійно діюча марксистська група на українських землях під назвою «Російська група соціал-демократів» виникла в 1893 р. в Києві. Її організатором був Юрій Мельников – росіянин, що заснував ремісничу школу, яка була засобом розповсюдження марксистських ідей. Марксистські групи також з’явились у Харкові, Одесі та Катеринославі. Нелегальні гуртки намагалися поширити марксистське вчення і встановити зв’язки з робітничим рухом.

Якісно новий крок соціалістичний (соціал-демократичний) рух зробив наприкінці 90-х рр. XIX ст. після появи в Петербурзі під керівництвом Володимира Ульянова (Леніна) «Союзу боротьби за визволення робітничого класу». Подібні групи виникли в Києві, Катеринославі, Миколаєві та інших містах. Згодом ці гуртки об’єдналися в Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП). У 1898 р. в Мінську (Білорусія) відбувся перший з’їзд партії. Із дев’яти його делегатів четверо (Н. Вигдорчик, Б. Ейдельман, К. Петрусевич, П. Тучапський) були представниками українських соціал-демократичних гуртків. Створена на з’їзді партія стала першою загальноросійською партією, що діяла й на українських землях.

Робітничий рух у Наддніпрянщині розпочався наприкінці 60-х рр. XIX ст. Спершу він мав стихійний характер. Виступи робітників відбувалися через погіршення умов праці, зменшення заробітної плати. Формами боротьби робітників були колективна відмова від роботи, знищення машин та обладнання, страйки тощо.

Із середини 70-х рр. XIX ст. робітничий рух почав набувати організованих форм. Першою робітничою організацією став «Південноросійський союз робітників», який виник у 1875 р. в Одесі на чолі з Євгеном Заславським. Об’єднавши близько 250 робітників, він розгорнув революційну пропаганду, поширював нелегальну літературу, керував страйками на заводах Одеси. Через дев’ять місяців після заснування організацію було викрито, а її керівників засуджено.

 2. Земський рух ІІ пол. ХХ ст.

Земства, що були виборними всестановими органами місцевого самоврядування, уже своїм існуванням були опозиційними до централізованої державної системи Російської імперії (пригадати дату укладення та зміст земської реформи). Незважаючи на те, що в земствах більшість становили поміщики (близько 75%), в умовах загальнореформаторських настроїв, що панували в імперії в 60-70-х рр. XIX ст., вони стали носіями ідеї подальшої лібералізації Росії й запровадження конституції.

За своїм характером земський рух був ліберальним. В основу ліберального шляху суспільного розвитку була покладена ідея побудови економічного життя суспільства на засадах вільного ринку та конкуренції. Держава мала стати правовою, оберігати демократичні права людини й мінімально втручатися в економічну сферу. Ідеальною формою правління ліберали вважали конституційну монархію. Не визнаючи революційних форм і методів боротьби, в основу своєї діяльності вони поклали пошук компромісу з правлячими колами.

Перші пореформені роки (кінець 60-х – початок 70-х рр. XIX ст.) стали для земського руху часом організаційного становлення, усвідомлення місця й ролі серед суспільних сил, визначення головної мети та завдань. Основну діяльність було спрямовано на покращення соціально-економічного становища селянства, підняття його освітнього рівня.

На другому етапі діяльності (кінець 70-х – початок 80-х рр. XIX ст.) земства стали центрами ліберальної опозиції. Відбувався активний процес об’єднання зусиль земств із метою домогтися проведення конституційних реформ у Російській імперії.

В умовах здійснення Олександром III політики контрреформ, опозиційна діяльність земств почала занепадати, а з прийняттям 12 червня 1890 р. закону про обмеження представництва недворянських станів у земствах вона майже припинилася. Проте на початку XX ст. земства знову стали одним із центрів опозиції самодержавству.

Українські земські організації належали до найбільш впливових і найрадикальніших на перших двох етапах земського руху. Активну діяльність земства розгорнули в Чернігівській, Харківській, Полтавській губерніях. Вони об’єднували різні сили. Серед земських діячів вирізнялись: на Полтавщині – Ф. Лизогуб, В. Лесевич, М. Стороженко,   В. Науменко, В. Леонтович, Б. Мартос, М. Туган-Барановський; на Чернігівщині – О. Русов, О. Ліндфорс, І. Шраг, А. Свєчин, граф Г. Милорадович, М. Василенко, О. Лазаревський, Б. Грінченко, М. Коцюбинський та інші.

Земства відповідально поставились до справи розвитку господарства, медичного обслуговування, народної освіти, зв’язку, страхування, статистики тощо. Уже перші заходи земств виявили їхнє незнання ситуації, а з іншого боку, – з’ясували жахливу картину становища переважної частини населення. У більшості випадків дії земств, не передбачені законодавством, розцінювалися урядом як бунтівні й не дозволялися. Протягом 1866-1868 рр. земства були поставлені під суворий контроль губернаторів, їм заборонялося налагоджувати між собою зв’язки й виносити рішення з приводу урядових постанов. У такий спосіб царський уряд намагався не допустити перетворення земств на осередки опозиції.

Незважаючи на обмеження, окремі земства намагалися виробити загальні заходи щодо покращення незадовільного матеріального становища селянства. Так, наприклад, глави чернігівського губернського земства І. Петрункевич та

О. Карпінський протягом 1869-1875 рр. своїми запитами, зверненнями, скаргами порушували питання про постійне голодування селян Мглинського і Суразького повітів. Вони пропонували переоцінити їхні землі, знизити викупні платежі, організувати ощадно-позичкові каси, артілі та переселити в інші повіти найбідніших селян.

Найактивніше земський рух діяв наприкінці 70-х рр. XIX ст., коли набув певного політичного забарвлення. У цей період провідні діячі земського руху намагались об’єднати всі сили, що виступали за конституційну перебудову Російської імперії. Прагнення згуртування сил проявилось у нарадах і з’їздах, що відбувались у 1878-1879 рр.

На початку 1878 р. земці порозумілися з діячами українського руху й вирішили скликати з’їзд у Харкові під приводом 100-річного ювілею від дня народження Г. Квітки-Основ’яненка. Нарада в Харкові започаткувала політичну організацію земців. Було ухвалено домагатися об’єднання всіх сил у боротьбі за введення в Росії конституції.

Боротьба земців за конституційні реформи дала свої результати. 12 лютого 1880 р. було створено верховну розпорядчу комісію на чолі з міністром внутрішніх справ М. Лоріс-Меліковим, яка мала підготувати проект майбутніх конституційних реформ. Це надихнуло земський рух. Земці на своїх зібраннях і з’їздах розробляли й схвалювали різні проекти реформ та надсилали їх до комісії або царю. Вони пропонували впровадження широкого самоврядування, створення представницького законодавчого органу – Державної думи. Проте після вбивства царя всі ці пропозиції залишилися нереалізованими. Діячі земського руху зазнали переслідувань. Спроби організувати широку пропаганду своїх ідей через видання журналу «Вільне слово» також не мали успіху. Фактично, до початку революції 1905-1907 рр. земський рух активної ролі в суспільному житті більше не відігравав.

Висновки.

Пов’язане із завершенням промислової революції виникнення значної кількості промислових робітників зробило можливою появу нового суспільного явища – робітничого руху зі своїми специфічними потребами й вимогами. Соціал-демократичний рух став силою, що намагалася відобразити прагнення робітничого руху й запропонувати йому мету боротьби.

Земський рух у той час став єдино можливою ліберальною опозиційною силою, спрямованою на оновлення дійсності Російської імперії.

                                                                              

Домашнє завдання:    1. Опрацювати матеріал підручника §18 п.2-3 та відповісти на питання до нього (питання 4,5,6,8,9) усно.

2. Скласти 5 питань з теми. (Письмово)

3.Підготувати повідомлення за темами на вибір: «Українські підприємці ХІХ ст.» або «Пам’ятки правової думки в Україні ХІХ ст.»

 Виконані завдання присилаємо мені на Вайбер (фото) або на електронну адресуdenisenkooksana2017@gmail.com до 10.04.2020

06.04.2020

Клас: 10 А

Урок № 32

Тема уроку: Політика коренізації в УССР

Мета: сформувати знання про зміст, мету, наслідки, значення політики українізації.

Лекційний матеріал

Основні терміни

Коренізація — політика залучення представників корінного населення радянських республік та автономій до місцевого керівництва та надання офіційного статусу їхнім національним мовам.
Українізація (складова коренізації) — політика більшовицького керівництва в 1920-х рр., спрямована на збільшення представництва українців в органах влади, культури, освіти, державних установ; розширення сфери застосування української мови в суспільстві; пробудження інтересу до національної української культури.

Основною метою українізації було утвердження радянської влади в Україні, створення для неї національного підґрунтя.
Лікнеп – масове навчання неписьменних дорослих читання та письма в Радянської Росії і СРСР.
Культурна революція – це "перевиховання" мас – на "комунізацію" і "радянізацію" масової свідомості, на розрив з традиціями історичної (дореволюційного) культурної спадщини через більшовицьку ідеологізацію культури. 

Більшовики всіляко намагалися закріпитися в Україні, досягти того, щоб їх влада була прийнята українцями, запобігти проявам національно-визвольної боротьби. Тому наступним кроком було надання повних прав українцям у галузі культурного відродження. Спочатку вийшла постанова про початок так званої коренізації.

Коренізацією є політика Російської комуністичної партії більшовиків (далі – РКП(б), якою передбачалися 2 основні аспекти: залучення представників корінного населення радянських республік до керування на місцях; надання національним мовам офіційного статусу. Політика коренізації була започаткована в квітні 1923 року на ХІІ з’їзді РКП(б) у Москві та стала впливовим фактором на культуру українського народу в 20-х – 30-х роках ХХ століття.

Основні риси коренізації: - підготовка осіб корінної національності для керування на місцях.

-         Врахування національних факторів при формуванні партійного апарату.

-         Створення мережі навчальних закладів, де викладання відбувалося б національними мовами.

-         Засоби масової інформації та книги випускалися національними мовами республік.

-         Відродження традицій, культури та історії всіх національностей СРСР.

Українізація - це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-ті рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади; запровадження української мови в державні та культурні установи, пресу, навчальні заклади; розвиток національної за формою й радянської за змістом культури; створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні. Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки перебували під впливом національно-визвольної боротьби українців 1917-1920 рр. і прагнули забезпечити собі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром рамках. Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 20-ті рр. керували прибічники національного відродження Г.Гринько, О. Шумський, М.Скрипник.

Правова основа українізації:

Квітень 1923 р.	ХІІ з’їзд РКП(б)	«Члени РКП на території України повинні на ділі запроваджувати право трудящих мас навчатися й розмовляти в усіх радянських установах  рідною мовою»	Курс на коренізацію
Квітень 1923 р.	УІІ конференція КП(б)У		Підтвердила курс на коренізацію. В Україні вона набула форми  українізації
27 липня 1923	Декрет Раднаркому	«Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ	Укр. мова запроваджу-валася в усіх типах шкіл
1 серпня 1923 р.	Декрет Раднаркому	«Про заходи забезпечення  рівноправності мов і сприяння розвитку української мови»	Запровадження укр. мови на всіх щаблях державного управління

Прегляньте віде https://www.youtube.com/watch?v=RkFzbs1_5W4

Причини українізації

Радянська влада прагнула привернути на свою сторону:                       

 - вороже налаштованих проти більшовиків учасників Української революції та визвольних змагань 1917-1921 р.;  (Й. Сталін: «Українці – слабка ланка радянської влади»);

-українську інтелігенцію і діячів культури;                                                                                       - обурене продрозверсткою селянство, яке вчиняло численні повстання (українці селянська нація, 85 % населення - селяни);

-відновити змичку між робітниками і селянами, між російськомовним містом і україномовним селом;

-створити позитивний образ більшовицької влади як всередині країни, так і за кордоном;                                                                                                                               -створити ілюзію реалізації національних прав,  проголошених Конституцією

-прагнення доказати, що більшовицька влада не окупаційна, а своя – рідна.

- (учитель) історики діаспори вважають, що українізація мала на меті ще й виявлення національно свідомих груп українців з наступним їх знищенням.

Провідники політики коренізації на Україні: Микола Скрипник, Олександр Шумський. 

Біографічна довідка.

   О. Шумський – член УЦР, належав до Укр. партії соціалістів-революціонерів, один з лідерів боротьбистів(з 1918 р).  У 1919р займав пост наркома освіти в уряді Х. Раковського, 1920 р. – нарком внутрішніх справ. В 1924 р. знову нарком освіти УСРР. Темпи українізації на той момент були незадовільними: «Ми повинні покласти край тупцюванню у питанні з україні-зацією» й активно взявся за роботу, в ході якої вступив у конфлікт з першим секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем.  Під час зустрічі зі Сталіним  Шумський вимагав усунення Л. Кагановича з посади та заміщення його Власом Чубарем - більш лояльного в питаннях українізації. Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії визнав «помилковість» своїх поглядів. У 1927 р. зміщений з посади наркома освіти, звинувачений у «національному ухилі». Переведий у Москву на другорядну роботу.

Перегляньте відео https://www.youtube.com/watch?v=g2WlFPXHI-s

Перевір себе

-       Які відомості про Олександра Шумського вдалося отримати?

-       За що був засуджений О. Шумський?

-       До кого в своїх листах звертався О. Шумський?

-       Якими рисами характеру був наділений О. Шумський?

Біографічна довідка.

Микола Скрипник («Донецький Дон Кіхот»)

25 січня 1872 – с. Яснувате, Катеринославська губернія, народився український професійний революціонер Микола Скрипник. Зразковий більшовик-підпільник, людина міцної волі, загартований небезпеками, адже 15 разів заарештовувався, 7 разів перебував у засланні, загалом був засуджений на ув’язнення строком до 34 років і один раз — до страти, 6 разів утікав із царських казематів. Обіймав чимало державних посад:

·                голова Народного секретаріату (уряду більшовицької УНР),

·                нарком внутрішніх справ, юстиції та генеральний прокурор,

·                голова Держплану УСРР.

Як особистий ворог товариша Сталіна, він їздив на ділові імпрези з перекладачем і виступав тільки українською мовою.
В історію він увійшов як нарком освіти (1927—1933), який провів гігантську роботу на ниві національно-культурного розвитку України та сприяв запровадженню українізації. Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового та середнього шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у вищій школі. З ініціативи Миколи Скрипника було здійснено спроби поширити українізацію на етнічно українські території РРФСР.

Скрипник скликав у 1927 році всеукраїнську правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований так званий "скрипниківський" правопис затверджений у 1928 р., що усував русифікаційні впливи з української мови.

Вранці 7 липня 1933 р. у м. Харків на засіданні політбюро його члени накинулися на Скрипника, вимагаючи покаяння за "мовне шкідництво", він зрозумів, що вже нічого змінити не можна.

Після цього засідання Скрипник зайшов у власний кабінет і поставив крапку на існуванні. Помер 61-річний Микола Скрипник на руках у Косіора.
8 липня 1933 р. у Харкові відбувся похорон Миколи Скрипника, який покінчив життя самогубством.

Складові та результати українізації

Складові українізації	Результати українізації
Запровадження в усіх навчальних закладах української мови	На укр. мову перейшли 80% шкіл, 97%   дітей, 30% інститутів, 50% технікумів, 40 тис. студентів
Видання книжок, журналів українською мовою	111927р – 50% книг виходило укр. мовою -    Із 426 газет 373 - українські
Виховання кадрів з представників корінної національності	Службовці центральних апаратів народних комісаріатів були українізовані на 70—95 %; обласний апарат — на 50 %, районний — на 64 %; народні суди — на 62 %; міліція — на 58 %; кооперація — на 70 %. Кількість українців - членів партії зросла з 25% до 52%
Впровадження в роботу партійного, державного, господарського апаратів рідної для населення мови	70%  урядових справ велося укр. мовою.        З 1923 по 1927 р. кількість українців серед службовців апарату зросла з 35 до   54 %
Розвиток національної культури	З 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських

Причини згортання українізації

- Українізація почала виходити за дозволені центром рамки;

- вона охопила все суспільно-культурне життя республіки;

- зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента партії;

- Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у т.ч. й український, повинен іти до комунізму власним шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов.

Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М. Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.

Домашнє завдання:    1. Опрацювати матеріал підручника §19 п.2

2. Законспектувати основні поняття та дати з теми.

3.Складіть  таблицю

«Коренізація в УСРР»

Питання	Характеристика
Форма
Період здійснення
Провідники
Мета
Основні положення
Підсумки і результати

Виконані завдання присилаємо мені на Вайбер (фото) або на електронну адресуdenisenkooksana2017@gmail.com до 09.04.2020